З самого початку тексту, з найпершого слова автор намагається тримати читача у приємній таємничості, невизначеності, необізнаності. Дуже цікаво й таємничо починається роман: “В одній з країн пострадянського простору...”. І хоча потім стає зрозуміло, про яку країну йдеться (про це красномовно свідчать назви деяких населених пунктів, що фігурують у тексті: Недригайлівка, Демидівка, Ільківці, Петрова Балка, Цибулівка, Закапелівка, Далекий Кут, Чугайвітрове, Галуни, Червоне, Пухівка, Задрипанка, Іванівка, Калинівка, Соломахи), автор воліє не називати цю країну прямо. Що, в свою чергу, теж може бути досить вдалим ходом, навіть натяком: говорячи про “радянськість”, не треба виокремлювати якісь країни чи держави, адже всі пострадянські країни майже однакові, щоб там не казали політики чи історики.

Навіть ім’я своєму героєві автор дав доволі просте і неоригінальне, навіть дещо селянське – Павло Печеніг. Автор прекрасно розуміє, що в Україні Павлів Печенігів відносно стільки ж, скільки в сусідній Росії – Петрів Іванових чи Іванів Сидорових.

Виникає цікаве питання: для чого автор робить такі дивні спроби не виділяти ні місцевості, ні людей, ні речі, а описувати всі події в якійсь загальній формі? Мабуть, для того, щоб знов-таки показати: те, що відбувається в Україні, може відбуватись усюди...

Отже, в один з населених пунктів, що також змальовано досить дивно і розмито, приїжджає молодий чоловік на ім’я Павло Печеніг, який провів у цій місцевості все своє дитинство. Але приїжджає він не для того, аби помилуватися містами дитинства, а з метою... балотуватись у народні депутати.

І тут починається яскрава, захоплююча історія про битву кількох амбітних політиків та політичних структур, які будь-що намагаються придушити, затравити, розчавити одне одного. Політичні баталії показані тут не те що з розумінням чи вибачливістю, а навіть в іронічній, гумористичній формі. За допомогою свого таланту і чудових літературних прийомів автор зображує ненажерливих політиків, як хитрих, примхливих дітей, для яких люди й народ – суб’єкти великої гри, фабрики й заводи – об’єкти великої гри, а виступи, численні обіцянки та безкінечні скарги й обвинувачення один проти одного – лише методи гри. Вона неначе зі сторони дивиться на цих дикунів – і дивується, сміється, качає головою... Іноді сміх її доволі ніжний, легкий, ласкавий, ввічливий, а інколи переростає у злий, принизливий сарказм.

Звернімо увагу на ще один цікавий момент: своїми першими словами про одну з пострадянських країн автор неначе натякає, що мова в тексті буде йтися саме про політику...

Після свого приїзду Павло Печеніг оселяється на деякий час у помешканні старого діда-ветерана Фрідріха Варфоломійовича, з яким досить швидко знаходить спільну мову. І якому (чи не диво?) потім випадає доля очолити передвиборчий штаб кандидата в депутати Павла Печеніга, і розділити з ним його нелегку ношу.

Події розгортаються так швидко і несподівано, що моментами доходить до абсурду. Читачеві майже неможливо вгадати, що він побачить на наступній сторінці. Втім, що може бути більш абсурднішим, ніж політика?..

Молодому кандидатові вдається заручитися підтримкою мера районного міста, яку про себе він називає “жінкою-горою” за її металевий характер та непорушні принципи. Він переймає від неї дуже важливі якості, і своїми майбутніми успіхами завдячує саме їй...

Герой вступає в нерівну боротьбу з іншими кандидатами.

Передвиборча кампанія – це така річ, що потребує дуже творчого і водночас педантичного підходу до справи. Тут знаходиться своя ланка для людей усіх спеціальностей та покликань. Наприклад, коханець доньки Варфоломійовича з красивим прізвищем Васнєцов, виявляється, відомий в країні співак, тому його теж залучають до виборчих перегонів. Знайомий батьків Печеніга, дядя Боря – професійний стоматолог-протезист, і навіть його професійні здібності стають у нагоді (він робить кілька безкоштовних “операцій” впливовим особам і цим схиляє їх на бік Печеніга).

Авторка дуже реалістично, повно і яскраво розповідає, як треба шукати фінансистів, як правильно домовлятися з журналістами та міськими авторитетами, як і коли треба розклеювати листівки (щоб їх помічало якомога більше перехожих і не могли зривати опоненти); як треба розмовляти з людьми на селі, а як – у місті; як, наприклад, за станом сільського чи міського клубу, в якому планується зустріч (теплий він чи холодний, чистий він чи брудний, світлий він чи темний, великий він чи маленький), визначити стиль промови та головні моменти, на які слід робити акцент. Вона зі смаком справжньої господині дає кілька рецептів приготування домашнього супчику, який би підтримував сили кандидата та його помічників у такі напружені часи, коли не те що поспати, а й поїсти нормально вдається досить рідко...

Спочатку ніхто з місцевих жителів не знав, хто такий Павло Печеніг, тому інші кандидати не бачили в ньому серйозного конкурента. Але часом стається не так, як гадається. Печеніг молнієносно набуває популярність серед простих людей.

По-перше, в своїх виступах Печеніг ніколи не використовує якихось заумних формулювань, які є такими чужими і незрозумілими для простого населення. По-друге, їздить він не в шикарному “шевроле” чи “мерседесі”, про які прості селяни навіть мріяти не наважуються, а в громадському транспорті, чим і привертає до себе народну увагу й пошану. І річ не в тім, що намагається показати себе перед народом в якнайкращому світлі, а в тому, що багато років прожив у селі і просто не звик до розкоші. Ветеранів чи просто літніх людей він називає батьками. Це робить його справжнім народним улюбленцем, що страшенно дратує його ворогів по політичній боротьбі.

На сторінках роману автор неначе втілює стару біблійну істину: стався до інших так, як хотів би, щоб ставилися до тебе. І якщо хочеш чимось виділитися (з позитивного боку, звичайно), роби те, що чекають від тебе інші, а не те, чого хочеться саме тобі...

Згодом герой стикається з шаленими труднощами та перешкодами, які йому все частіше доводиться долати. Всі ті пастки, які щомиті готують його вороги, весь той бруд, який йому доводиться  чути про себе та про своїх прихильників по міському телебаченню, а також прогресуючий страх за сім’ю Варфоломійовича та за людей, які його підтримали, - часами схиляють його до прагнення відмовитися від своєї кандидатури. І стримує його від цього кроку лише віра людей, які поклали на нього свої надії і за майбутнє яких він несе вже персональну відповідальність.

Найцікавіше починається тоді, коли після першого туру виборів (у яких Павло не добрав майже кілька десятих до 50% - так би він переміг вже без другого туру) на допомогу опонентові нашого героя приїжджають зі столиці так звані “шарамижники” – професійні й дуже недешеві аналітики-політтехнологи. Вони доволі вправно і майстерно (а головне – неочікувано для такої непрофесійної команди Печеніга) влаштовують різні провокації і намагаються будь-що відібрати голоси у Печеніга.

Ось яскравий приклад. За три дні до другого туру виборів по містечку та навколишніх селах прокочується новина про раптову смерть Печеніга. Це була неперевершено вдала ідея, до якої не кожному вдалося б навіть додуматись. Так просто, так мудро, так елегантно. Хто ж з виборців стане голосувати за “мертвого” кандидата? Тим паче, на третій день після його смерті.

Часу обмаль. Печеніг безсилий щось зробити. І він остаточно впадає в розпач.

Та все складається так, що саме в цей момент до будиночку, в якому жив Печеніг з сім’єю Варфоломійовича, приїжджає найвпливовіший з усіх місцевих бізнесових “босів” у районі, щоб ушанувати пам’ять померлого кандидата (колись Печеніг вразив його своєю щирою публічною промовою про романтичне дитинство й про те, як він бігав босим по росі, що бізнесменові дуже нагадало власні дитячі роки). Побачивши Печеніга живого і неушкодженого, і здогадавшись, у яку халепу той потрапив, він робить благородний вчинок – посилає своїх “хлопців” об’їздити всі навколишні села з однією лиш метою – дати людям знати, що Печеніг – живий.

Теж доволі розумний та елегантний хід, хоч і виглядає трошки банально. Щось у стилі класичного хепі-енду з домішком легкого андеграунду.

Але ніяка перемога, навіть найдрібніша, не обходиться без втрат. В день виборів в приміщенні окружної виборчої комісії помер Варфоломійович. Його серце не витримало цілодобової напруги та політичних перетрубацій. Печеніга настільки вразила ця прикра подія, що він готовий був проміняти свою перемогу на життя Варфоломійовича, який став для нього і другом, і батьком, і вчителем.

Закінчується твір тим, що Павло іде по вуличній післядощовій багнюці, зазирає сумний погляд на пам’ятник невідомому солдату, яким колись вони з Варфоломійовичем милувалися, бесідуючи про важливі життєві речі, і розпачливо промовляє: “Що ти стоїш, наче нічого не знаєш?! Хіба ти не бачиш, що відбувається?!”. Тобто, в цьому пам’ятнику, в цій нечутливій споруді після всього, що йому довелося перенести, він починає бачити єдиного, хто з глибини серця може його почути і зрозуміти. Він звертається не до людей, не до посадовців, а до пам’ятника...

Так і лишається нез’ясованим, чи добився наш герой посади чиновника. Кінець також є доволі невизначеним і таємничим. Відомо лише, що за попередніми результатами він переміг з результатом у 68%.

Загадкою є також те, чому літературне дітище Марини гримич носить таку дивну назву. Адже мова тут йдеться не про одну ніч (в буквальному розумінні), а принаймні про кілька місяців. По-друге, події, описані в романі, не мають нічого спільного з історичною подією, яку потім назвали Варфоломієвою ніччю. Мабуть, це пов’язано з суб’єктивними асоціаціями письменниці.

Твір написаний досить нейтрально. Жодного натяку на “помаранчевість” чи прагнення до важкого перетравлювання історії та потягу до пророкування, чим полюбляють зловживати багато відомих українських письменників.

Але читачеві після ознайомлення з текстом обов’язково захочеться дізнатися, звідки ж письменниця знає стільки тонкощів та цікавих подробиць з життя політиків, стільки прийомів і секретів їхньої діяльності. Виникає бажання спитати у письменниці: а чи немає в неї родича, історія якого подібна до історії Павла Печеніга?..

"От "Молодой Гвардии"

Изначально данный материал был написан на украинском языке. Мы решили опубликовать его на языке оригинала.

Член "Молодой Гвардии" Александр Влащенко написал его в 2005-ом году, будучи студентом 3-го курса университета "Украина".

Преподаватель дал задание своим студентам написать критический материал об одной из прочитанных современных книг. Александр получил на экзамене "отлично", что называется, без лишних вопросов. И многим его сокурсникам даже захотелось самим перечитать эту книгу. Получилась бесплатная рекламка.